Ті, хто повертаються, і ті, хто чекають: що з ними відбувається

Кожне повернення є особливим. Зустріч може бути радісною, подарувати щастя, тепло. Або стати випробуванням, новим знайомством. Можуть змінитися ваші ролі у родині, плани, погляди на майбутнє. Після пережитого буває складно його планувати.

Олена КулакєвичПсихотерапевтка ГО "Вільний вибір"

З лютого 2022 року чисельність військових значно збільшилася: до лав стали цивільні, ветерани й ветеранки – люди різного віку, гендеру, світогляду. Незалежно від досвіду війна залишає відбиток на особистості. Коли військові повертаються додому у відпустку чи для реабілітації, одним із ресурсів для відновлення є родина. Однак ті, хто чекають, проживають свої наслідки стресу чи психічних травм. Проявляються непритаманні психічні реакції. Вони ускладнюють родинне спілкування, адаптацію до обставин у обох сторін.
Ти можеш спілкуватися з партнером/-кою телефоном або онлайн, емоційно підтримувати, однак ваш досвід є різним. Навіть у родині, де обоє – військові: вони перебувають на різних позиціях, у різних ролях.

Ті, хто повертаються

Близька людина у зоні бойових дій стикається з усвідомленням своєї смертності: бачить тіла загиблих, поранення або загибель побратимів, потрапляє під обстріли. Після повернення потрібен час для адаптації. Можуть виникати нетипові реакції – це нормальні складові процесу:

Періодичне безсоння, втомлюваність

Проблеми зі шлунком і вживанням їжі

Різкі зміни настрою, роздратування на будь-який дискомфорт

Труднощі з виконанням звичних завдань

Бажання контролювати все, надмірна пильність, тривожність

Уникання зайвих контактів

Небажання згадувати війну

Ці реакції досить виразні у перший місяць після повернення. Якщо вони тривають понад два місяці, варто звернутися до психолога, психотерапевта або лікаря-психіатра.

Ті, хто чекають

Ти також можеш жити під обстрілами, волонтерити в небезпечній місцевості, адаптовуватися до тимчасового життя за кордоном.
Це потенційно травматичний досвід:

Після нього часом складно визначати свої почуття. Ти можеш злитися, але будеш заперечувати це.

Втрачається зв'язок із власними потребами. Тобі складно зрозуміти, що відбувається з тілом, турбуватися про себе. Можуть загострюватися хронічні хвороби.

Складно радіти, отримувати задоволення. Водночас не хочеш розповідати про травматичні події.

Багато сил нервової системи йде на постійну пильність, готовність до небезпеки. Стає важко розрізнити, коли тобі нічого не загрожує, а коли ти в небезпеці.

Відчуття безпеки дає обмеження соціальних контактів поверхневими розмовами. Реальні фізичні контакти викликають у тебе бурхливі реакції.

Постійна тривожність і пригніченість погіршують здоров’я, стосунки з близькими, працездатність. Можуть виникати тривожно-депресивні стани.

Ці зміни можуть викликати у партнера чи партнерки роздратування, образу, думки, що між вами зникли близькість і порозуміння, почуття відчуження, безпорадності. Визнати труднощі – складно. Однак стосунки потребують зусиль.
Подружнє життя – це взаємодія партнерів, яка заповнює потребу в коханні, близькості, матеріальному забезпеченні, підтримці, увазі. Це робить можливим низка рішень, дій, емоційних реакцій. У кожній парі є свої сценарії поведінки, кордони, розподіл ролей. Коли ти або партнер/-ка не може їх дотримуватися, рольові навантаження лягають на плечі другої людини. Якщо вам обом складно самостійно долати травматичний досвід і проблеми в стосунках, звернутися по фахову психологічну допомогу – це ок.

Правила формують повагу дитини до себе, батьків, оточення.

Платформа Це Ок стала можливою завдяки Програмі реінтеграції ветеранів, яку реалізує IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю Veteran Hub і не обов'язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.