Пошкодження мозку вибуховою хвилею – найпоширеніша проблема війн останнього століття. Недарма таке ураження метафорично назвали «автографом війни». Нині, за повномасштабної війни з російською федерацією, це явище набуває безпрецедентного характеру та не має повних аналогів серед інших війн. Масове застосування новітньої високоенергетичної зброї впливає на організм загалом і на центральну нервову систему зокрема. Багато військових і цивільних осіб зазнали дії вибухової хвилі на мозок. Тож ця проблема потребує додаткової уваги фахової спільноти і суспільства.
Попри стрімке поширення цього явища, в Україні є багато невідповідностей, нерозуміння, міфів щодо назви, механізмів виникнення, процесів у головному мозку, методів лікування і підходів до відновлення. Це не дивно, бо вивчення цієї проблеми за світовими науково-медичними канонами є достатньо «молодим».
Ґрунтовні дослідження почалися здебільшого в США лише на початку 21 століття, коли Америка увійшла до епохи постійних війн. З 2003 року відомі американські університети, вчені й лікарі почали досліджувати складний механізм дії вибухової хвилі на мозок людини і фізику вибуху. До національних закладів цивільної медицини долучилися Міністерство у справах ветеранів США (VA), науково-дослідний центр травматичних уражень мозку і стресових розладів (TRACTS) Центру передового досвіду в галузі реабілітації травматичного ураження мозку ветеранів, а також Банк мозку (Brain Bank VA-BU-CLF). Його у 2008 році заснували Фундація вивчення струсу (Concussion Legacy Foundation (CLF)), Міністерство у справах ветеранів США і Бостонський університет. У 2010 році Пентагон відкрив окрему програму для роботи над цією темою, дослідження разом із іншими інституціями тривають досі.
Отже, поговорімо про правильну назву та розгляньмо механізм травми.
Термін «контузія» не є коректним з огляду на патомеханізм травми та її класифікацію. Найчастіше вибухова хвиля викликає струс головного мозку (лат. – commotio, англ. – concussion). Інша назва – легка черепно-мозкова травма (лЧМТ), англійською – mild Traumatic Brain Injury (mTBI). І значно рідше виникає забій головного мозку легкого ступеню, тобто контузія (лат. – сontusio). Тож коректна міжнародна назва наслідків струсу від вибухової хвилі – посткомоційний синдром (англ. – postconcussion syndrome).
Вплив вибуху на мозок є своєрідним з погляду медицини й фізики. Струс головного мозку внаслідок мінно-вибухової хвилі відрізняється від удару, спортивних травм чи дорожньо-транспортної пригоди. До безпосередньо травми головного мозку додається ураження слухового і вестибулярного апаратів (акубаротравма). Біофізика вибухових травм обумовлює характерні структурні зміни мозку й відповідну клінічну картину. Передусім відбувається гідродинамічний удар, коли сила вибухової хвилі передається на заповнені рідиною порожнини й оболонки мозку. Утворюються «лікворні хвилі» з різкими перепадами гідростатичного тиску. Тиск нерівномірно розподіляється в різних структурах мозку, який переміщується в замкненій порожнині черепа. Це призводить до виникнення зон підвищеного або зниженого тиску (хвилі ґрадієнту тиску). Коли ударна хвиля минає, тиск різко знижується та спричиняє кавітацію. Це коли утворюються, а потім ніби лускають газові мікрокульки. Також великий вплив мають значні стрибки тиску крові наверх від грудної порожнини. Додається зміщення і ротація (прокручування) півкуль мозку відносно його менш рухливих серединних структур. А також механізм «протиудару», що пошкоджує нейрони, нейроглію і судинні структури.
Отже, небезпека такого «невидимого» поранення зрозуміла. Саме тому посиленої уваги і якісного ведення потребують як гострий період травми, так і її наслідки. Ведення гострої травми зручно й чітко описує протокол DVBIS USA (Defense and Veterans Brain Injury Center). Алгоритм залежить від оцінки стану й етапу надання допомоги. Подолання наслідків травми описує клінічна настанова «Лікування і догляд за пацієнтами зі струсом мозку — легкою черепно-мозковою травмою» (VA/DoD).
Крім некоректного вживання назви, щодо «автографа війни» є низка міфів. Розвінчаймо їх.

Міф 1. Швидке «відновлення-зворотність» черепно-мозкової травми легких ступенів

У певних випадках унаслідок різних чинників (неправильне лікування в гострому періоді, відсутність динамічного лікарського нагляду, преморбідний стан, травми в анамнезі, стан здоров’я під час несення служби, психотравма) виникає тимчасова компенсація травматичного процесу. Це стається завдяки механізмам регуляції й адаптації, які напружено працюють певний час. Однак згодом може початися декомпенсація. Повторні травми від вибухової хвилі значно підвищують ризик розвитку посткомоційного синдрому в майбутньому.

Міф 2. Треба зробити МРТ, щоб побачити «контузію»

В основі «контузії» лежить струс мозку, що спричиняє зміни на молекулярному і нейронному рівнях, які МРТ не бачить. Таке дослідження може побачити лише опосередковані наслідки травми – наприклад, патологію оболонок мозку, якщо вона виникла. Легка ЧМТ і посткомоційний синдром є добрим прикладом не інструментального, а клініко-анамнестичного підходу до діагностування.

Міф 3. Щоб вилікувати посткомоційний синдром, треба призначити «крапельниці» 

Медикаментозне лікування застосовується для покращення окремих симптомів, але найбільше важать якісні реабілітаційні підходи, засновані на унікальній здатності мозку – нейропластичності.

Міф 4. Щоб краще переносити посткомоційний синдром, треба уникати будь-яких фізичних навантажень

Уникати потрібно лише надмірних навантажень. Фізичні вправи з дозованим навантаженням (переважно аеробним) є надпотужним ресурсом для відновлення мозку. Це будує в ньому нові нейронні зв’язки для нового життя після травми.

Міф 5. Неможливість відновлення

Посткомоційний синдром із часом поліпшується і здебільшого повністю зникає. Людина зможе почуватися краще за правильного доказового підходу до подолання наслідків травми і завдяки власному бажанню бути здоровою.
Кожний епізод лЧМТ є універсальним і особливим водночас. Варіація симптомів, їхня кількість, переносимість, преморбідний стан, вік, супутні захворювання – усе буде визначальним.
Є багато способів подолати посткомоційний синдром. Та кожний мозок – особливий, тому те, що допоможе одним, може геть не допомогти іншим. Це певне мистецтво поєднання знань, досвіду і лікарської інтуїції. А також партнерська робота декількох фахівців: невролога, психолога, психіатра, лікаря фізичної та реабілітаційної медицини, фізичного терапевта, ерготерапевта.
«Слухайте свого пацієнта, він розкаже вам діагноз», – William Osler.